Як тільки лунала сирена, ми з маленьким сином бігли до укриття, потім ховалися в тамбурі будинку. З кожним звуком сирени я бачила страх в очах дитини і сльози. «Мамо, це знову сирена, давай швидше, нам треба ховатися», – повторював він. Тоді й було прийнято рішення евакуюватися. Ми знали, що поїдемо до Чехії до міста Пардубіце, адже з 2017 року тут працює мій тато.

Автобусом Дніпро-Львів ми дісталися польського кордону. До пропускного пункту Краковець шлях тривав 19 годин, і весь цей час у дорозі зі мною був страх. На кордоні була велика черга, голодні і холодні ми чекали шість годин. На польському кордоні нас дуже добре зустріли, нам було, де погрітися і що їсти. Волонтери відвезли нас на вокзал у Польщі, де ми просиділи цілий день, чекаючи на свій поїзд до міста Пардубіце.

Було дуже холодно, волонтери на вокзалі давали нам їжу і ковдри, а дітям іграшки. 8-го березня ми приїхали до Пардубіц. Нас поселили у гуртожитку, але умови там такі, що це важко описати словами - у ліжку були клопи, а у душовій кабіні грибок. Ми зв'язались із волонтеркою Ганною, яка допомогла нам знайти житло. За нами приїхала господиня Вендула, яка забрала нас у свій будинок, дала нам кімнату, допомогла з іграшками для дитини.

У перші дні у Пардубіце нам треба було оформити документи. Незважаючи на те, що ми не знаємо мови, і нам довелося користуватися перекладачем, зробили ми це дуже швидко. Нам дали візу на рік, оформили страхування та матеріальну допомогу. Чехія прийняла нас дуже добре, але щодня я продовжую читати новини та молюся, аби ця страшна війна закінчилася якнайшвидше, і ми могли повернутися додому.